22/06/2025

О четвертій ранку, без оголошення війни, розігравши договір про ненапад — вони прийшли.

Сотні літаків, тисячі гармат, мільйони солдатів рушили на Схід, залишаючи за собою попелище.

Це було 22 червня 1941 року.

І з того ранку в мільйонах людських біографій з’явилася дата, яка йшла з ними через усе життя. Яка передалася і дітям, і онукам.

Але сьогодні 22 червня — це не про минуле. Це про сьогодення.

Бо коли чую «четверта ранку», у моїй голові зливаються дві реальності — одна стара, з кінохронік, інша — моя, сьогоднішня.

Четверта ранку — це коли небо раптом світлішає не від сонця.

Це коли слово «війна» більше не в підручнику.

Вона — в дерев’яних вікнах, в очах перехожих, у новинах, у списках загиблих і зниклих безвісти…

22 червня — 24 лютого. Рівно через 81 рік — знову.

Теж о четвертій ранку. Теж — без оголошення.

Теж — зі словами про «звільнення» і «нам не залишили вибору».

І з тією ж метою: стерти, зламати, розтрощити.

Сьогодні — не просто день пам’яті.

Це — день усвідомлення: зло не зникає з часом. Воно тільки змінює форму.

Я схиляю голову перед усіма, хто зустрів світанок 22 червня 1941-го.

Перед тими, хто зустрів його 24 лютого 2022-го.

Нас не зламали тоді. І не зламають тепер.

Слава всім, хто став на захист.

Слава тим, хто живе — і пам’ятає.

Слава Україні!