24/07/2025
Про цю війну якось не прийнято згадувати.
«Виконуючи свій інтернаціональний обов’язок». Ця фраза — з меморіальної дошки, що вже майже 40 років висить на Моторці.
Віктор Кочковий. Студент другого факультету ХАІ. Загинув в Афганістані.
Про нього в ХАІ не писали. У 80-х — трохи офіційно-патріотично, загальними фразами. Коли у 1988-му, під час відкриття дошки, студенти намагалися дізнатися більше — почули згори: «Не треба чіпати цю тему». А потім розвалився Союз — і про хлопців з останньою датою на граніті 1979–1989 взагалі забули.
Так і висить ця дошка.
Біля неї щодня проходять люди — часто навіть не озираючись.
А він дивиться на них, на ХАІ, на рідний факультет, де встиг провчитися лише рік. На розкішні яблуні біля Моторки… І ніхто не знає, що РІВНО 38 РОКІВ ТОМУ — 20 липня 1987 року — у далекому Афганістані медики намагалися врятувати 19-річного хлопця, який від страшних ран бився на операційному столі… Студента ХАІ Віктора Кочкового. Історія, як студенти ХАІ опинилися в Афганістані, почалася 1 січня 1984 року, коли радянське керівництво скасувало студентам відстрочку від армії. Виняток становили лише 10–15 вишів у СРСР — більшість у москві (список є в інтернеті). Для решти почався тотальний призов. Уперше з часів Другої світової. Причина? Війна в Афганістані й гострий дефіцит юнаків, народжених наприкінці 60-х.
На свою біду, хайовець Віктор Кочковий народився 6 травня 1968 року.
Ще зі школи його пристрастю були шахи — вчитель праці сам грав у першості міста й навчив Вітю тонкощам гри. Віктор захоплювався технікою, відвідував математичний гурток.
Сам зібрав радіоприймач — і весь клас онімів, коли посеред уроку раптово пролунав прогноз погоди… А потім — музика. Всі аплодували.
У 1985 році вступив до ХАІ — другий факультет. Моторка. Студентське життя. Перша стипендія, перший Новий рік у гуртожитку, перша весна у Лісопарку…
А навесні 1986-го, як і всіх однокурсників, його призвали до армії.
Пів року в навчальному підрозділі — і в Афганістан. Із 17 жовтня 1986 року — стрілець БМП. Про те, що він там, батьки не знали. Віктор не писав — не хотів тривожити маму. Першого листа надіслав другу, Олегу Адоніну: «Дуже важко, особливо вночі. Коли немає навіть місячного світла, а постріли — буквально за кількасот метрів…»
Афган відміряв йому менше року. Далі — офіційна мова рапорту: 19 липня 1987 року мотострілецька рота, в складі якої діяв молодший сержант Кочковий, повертаючись із бойового завдання, потрапила під обстріл із "зеленки". Намагаючись евакуювати пораненого механіка-водія, Віктор Кочковий відкрив кулеметний вогонь.
Отримав важкі поранення й помер у шпиталі наступного дня…
6 січня 1988 року — нагороджений орденом червоної зірки (посмертно).
У тому ж 1988-му на корпусі Моторки з’явилася меморіальна дошка.
«Ми їх туди не посилали», — скаже хтось сьогодні. А він і не рвався. І менш за все хотів би поміняти ХАІ-7 на казарму…
Навчався би в ХАІ, отримав диплом, ростив би дітей. Можливо — вже й онуків…
Але на смерть у чужу країну його послали ті, хто топив у крові сусідів у 1979–1989.
Як і їхні духовні нащадки — у 2014–2025.
Світла пам’ять тобі, першокурснику-мотористе, Вікторе Кочковий.
І молитва — від усіх нас...
